Іноді дивлюся на нашу групу в Teams і думаю: як же змінився світ.
Один студент щойно повернувся з роботи в Польщі.
В іншого в Канаді тільки починається ранок.
Хтось підключається з маленької кухні в орендованій квартирі.
Хтось — із машини під час перерви.
А в мене в Києві — пара.
І ми разом.
Мабуть, саме це мене досі найбільше вражає в дистанційному навчанні.
Відстань є. А відчуття, що ти далеко, — не завжди.
Звичайно, без пригод нікуди.
— Ірино, пара в неділю о 09:00?
— Так.
Пауза.
— А 09:00 за Києвом?..
Часові пояси — це окремий предмет, який наші студенти за кордоном опановують автоматично.
Але якщо серйозно, я добре розумію цих людей.
Багато хто опинився за кордоном зовсім не тому, що колись так планував.
Потрібно було починати багато речей заново.
Нове місто.
Нова країна.
Нова робота.
Нова мова.
Нові правила життя.
І серед усього цього людина одного дня пише:
— А я можу продовжити навчання?
Або:
— Я зараз за кордоном. Чи можу вступити?
І мені дуже хочеться відповісти:
Можете.
Не тому, що буде зовсім легко.
Буває по-різному.
Десь робота затримала.
Десь різниця в часі.
Десь просто такий день, коли сил вистачає тільки відкрити ноутбук і подумати: «Запис подивлюся завтра».
І завтра справді дивляться.
Бо лекція записана. Матеріали є в Moodle. Можна написати викладачу, звернутися до тьютора, наздогнати те, що пропустили.
Мені дуже подобається ця можливість не відкладати себе на потім.
Не говорити:
«От повернуся в Україну — тоді…»
«От зміню роботу — тоді…»
«От життя трохи владнається — тоді…»
Бо ми вже знаємо: життя не дуже любить запитувати, чи нам зручно.
А роки йдуть.
Тому особливо радію, коли бачу, як людина десь за тисячі кілометрів від Києва працює, облаштовує нове життя — і водночас продовжує вчитися.
Це дуже по-дорослому.
І дуже сміливо.
Іноді мені пишуть:
— Вибачте, сьогодні на пару не потраплю.
Я відповідаю:
— Нічого страшного. Бережіть себе. Запис буде.
А через день приходить:
— Уже переглянув. Завдання відправив.
І ось це для мене дистанційна освіта.
Не просто Moodle, Teams і ноутбук.
А можливість не втратити свою дорогу, навіть якщо життя занесло дуже далеко від дому.
Тому, якщо ви зараз у Варшаві, Мадриді, Торонто, Бостоні чи в маленькому містечку, назву якого мені доведеться спочатку знайти на карті , і думаєте:
«Напевно, зараз не час для навчання…»
Я б не поспішала ставити крапку.
Можливо, якраз зараз і варто залишити у своєму житті щось важливе для себе.
Вчитися.
Розвиватися.
Отримувати професію.
Будувати плани.
І залишатися частиною української освіти, де б ви сьогодні не були.
А якщо страшно починати — це теж нормально.
Напишете:
— Ірино, я за кордоном. З чого почати?
А далі розберемося.
Бо між нами можуть бути тисячі кілометрів.
А до свого наступного КРОКу іноді — лише одне рішення.
До нової нотатки!
Ірина Мала
ваш майбутній тьютор. Та людина в Києві, якій ви можете написати навіть із іншого кінця світу.
