Про те як все починалось розповідає один із засновників – президент Міжнародного фонду досліджень освітньої політики Тарас Володимирович Фініков

Я був представником групи, яка стверджувала, що започаткування приватного вищого навчального закладу швидше за все буде авантюрою. Я тримався консервативної думки, що сама ідея створення класичного вишу на приватних засадах при тих фінансах та організаційних ресурсах, що ми мали, і в порівнянні зі справжніми інститутами чи університетами, є нереальною. Але дискусія весни 1992-го року привела до висновку, що треба спробувати. І в травні ми відкрили Інститут економіки, управління та господарського права.

Минув рік, і 19 студентів, які першими сіли на студентську лаву в нашому Інституті, із задоволенням продовжили навчання. Влітку 1993-го і ми заходилися організовувати першу вступну справжню кампанію. І головне: стало зрозумілим, що ми – можемо! Що здатні знайти менеджерів, викладачів. організувати навчальний процес і сміливо робити наступний крок – набирати студентів, причому уже на кілька спеціальностей.

Через рік ми отримали в Міносвіти всі необхідні ліцензії та сертифікати на провадження освітньої діяльності. Я був активно включений у цю роботу, і результатом стало те, що я відкинув зневіру, повірив у партнерів і в себе – і став проректором Університету «КРОК».

А з чого саме для Вас починалася історія «КРОКу»? Як він з’явився у Вашому житті?

Зародження «КРОКу» почалося наприкінці 1980-х, коли процес під гучною назвою «перебудова» почав яскраво демонструвати занепад. Тоді ми із Сергієм Михайловичем Лаптєвим відчували: більше не можемо покладати надії на патерналістську державу, де за нас хтось думатиме, щось робитиме. Стало зрозумілим: маємо думати про себе самі і, якщо прагнемо успіху, щось створити. І для цього об’єднати наші можливості, думки, таланти. При цьому мусимо орієнтуватися на те, що нам професійно властиве. Тобто не створювати кооператив із пошиття джинсів, фірму з продажу комп’ютерів, а започаткувати власну справу у сфері освіти.

І ми започаткували те, чого в освіті бракувало або що зовсім було відсутнім. А саме – почали навчати людей організовувати бізнес, зокрема здійснювати зовнішню торгівлю. Оскільки потреба в нових знаннях, а ще більше навичках була відчутна тут і зараз, обрали форму короткотермінових інтенсивних курсів. І, як кажуть, влучили в яблучко: курси вмить стали популярними, до нас приїздили на навчання з усіх просторів тодішнього великого Союзу. Але до 1992 року така форма навчання вичерпала себе – ми тепер рекрутували слухачів лише з території України, яка стала незалежною. Відбулося п’ятикратне зменшення можливостей, ситуація радикально змінилася. І в результаті запальних дискусій прийшли до висновку: наше майбутнє – створення стаціонарних навчальних закладів.

І першим із таких став Ліцей бізнесу – із його заснуванням у 1991 році ми протестували свої здібності щодо організації повного освітнього процесу в середній школі.

А наступний крок – заснування у 1992 році Інституту економіки, управління та господарського права. Приватна освіта на початку 1990-х була ще вкрай екзотичним явищем, приватні заклади тільки почали з’являтися. Тож створення документів, програм, цілого комплексу того, що дає можливість навчати, викладати, діяти саме вищому навчальному закладові – усе було мало не щоденним відкриттям нових можливостей. Восени 1993-го почався процес першої ліцензійної експертизи, яку Інститут з успіхом пройшов і в грудні того ж року отримав дозвіл і сертифікат на право провадження освітньої діяльності.

І в цей момент стало зрозумілим, що хтось повинен займатися постійним менеджментом навчального закладу. Цю ділянку доручили мені. Я закрив усі інші свої справи і повноцінно зайнявся «КРОКом» – взявся організовувати навчальний процес.

Назвіть, будь ласка, найбільш яскраві етапи становлення «КРОКу».

Періодизація моя власна. Процес між 1992 роком і отриманням ліцензії в 1993-му – це етап появи навчального «КРОКівського» організму. Від кінця 1993-го до початку 1997-го – створення повноцінної вузівської структури, яка дала змогу навчати молодих людей від вступника до магістра. Тобто в ці роки наші перші студенти разом із нами послідовно «доростали» до рівня бакалавра, потім до рівня спеціаліста, далі – до рівня магістра. У ці роки ми отримали всі необхідні документи та ліцензії на кожний рівень.

Від 1999-го і до 2003-го – етап, коли вся структура розгорнулася в Університет. У серпні 2003 року ми отримали відповідний статус – у Міністерстві освіти затвердили Статут Університету економіки та права «КРОК». І за більшістю спеціальностей заклад у цілому отримав IV рівень акредитації.

А починаючи з 2003-го – наступний етап, який можна назвати періодом наповнення університетської структури реальним змістом. Від структури, яка мала необхідні ознаки університету, ми відтоді стали структурою, яка, власне, є університетом у загальнолюдському сприйнятті і розумінні цього слова. Університетом справжнім, з розвиненою матеріальною, навчальною, викладацькою і науковою базами, із власним почерком роботи і неординарними, такими, що вирізняють з-поміж інших приватних вишів, традиціями, стилем, результатами тощо.

Немає сумнівів, Ви любите роботу, Університет, колег, студентів. Почуття любові дає задоволення, сили до творчості, радість життя. Коли у Вас виросли крила за спиною?

Найвідчутніші в цьому сенсі 1993–1999 роки – коли я був проректором. 15 кращих років мого життя! Я вперше в житті мав щастя творити те, що мені видавалося цікавим і водночас необхідним не лише мені, а людям, державі. І творити так, як наша група засновників хотіла, як це бачила. Рідко кому таке вдається повністю. І тому не описати те відчуття щастя. Ми рухалися вперед темпами, якими вважали за потрібне і за можливе. Це було класно, ніхто нас не підганяв чи не гальмував. Ми були господарями власної цікавої і творчої справи. Звичайно, що в той час, коли ми створювали «КРОК», існувало чимало лімітуючих умов, з’являлися міністерські циркуляри щодо ліцензування, акредитації приватного вищого навчального закладу. Але!.. Свій навчальний заклад ми формували таким, яким бачили, яким спланували.

Практично за власним розумінням ми створили колектив викладачів. Ми брали на роботу тих, кого вважали потрібними, і хто, на нашу думку, був кращим. Уявіть, у «КРОК» прагнуло прийти на роботу чимало бажаючих, багатьох нам рекомендували. Але ми брали лише тих, хто відповідав ідеї нашого ВНЗ.

У приватному навчальному закладі студент – це клієнт. Навчання часто називають «наданням освітніх послуг». Як «КРОК» дотримувався балансу між потребою людей в отриманні освіти і можливістю платити за навчання?

Були різні періоди і різні ситуації. На початку 1990-х була велика кількість людей, яка хотіла потрапити в державні університети, але не могла. Тоді державні заклади брали суттєво менше студентів, ніж тепер. До того ж у суспільстві з’явився попит на спеціальності, за якими державні заклади не готували фахівців із вищою освітою. Додати до цього тогочасний розквіт корупції у вищій школі: якщо сім’я не була готова профінансувати вступ дитини до вищу, то годі було сподіватися на чесний результат іспитів.

І в цих умовах «КРОК» виявився таким, хто був відкритий саме до цих людей. Наш Інститут запропонував низку привабливих спеціальностей, оплата за навчання була офіційною, діяла система знижок за відмінне навчання. У результаті протягом десятка років ми отримували не просто дуже багато студентів, а мали дуже багато чудових вмотивованих студентів. Кращих із тих, хто в 1990-ті не вступав у державні заклади через різні причини, а здебільшого – за моральними принципами не бажав фінансувати свій вступ шляхом хабара!

Не було в нас і проблеми з добором професорсько-викладацького складу, адже становище викладачів у державних вишах було настільки непривабливим, малооплачуваним, що ми могли вибирати і запрошувати кращих – і для постійної роботи, і для читання спецкурсів. Тому це був той класний період, коли ми мали кращих студентів і викладачів з усього викладацького корпусу столиці.

Відтоді ми є і залишаємося кращими. І хоч останніми роками ситуація дещо змінилася, Університет впливає на неї, управляє нею, а не навпаки. Так, з’явилася величезна пропозиція нових спеціальностей у кожному державному і приватному закладі. І кожен державний заклад почав «полювати» на контрактників. Запровадили і нові правила вступу на підставі ЗНО, при цьому, звичайно, абітурієнти з найвищими балами обирають державні виші. Змінилася і демографічна ситуація – раніше в країні було 600 тисяч випускників, а нині їх менше 250 тисяч. І за них кілька останніх років точиться відверта «війна» вишів.

Жорстка конкуренція дала себе знати і в «КРОКу». Але до цього періоду наш Університет встиг зміцнитися, набути необхідного авторитету, напрацювати певні форми роботи з випускниками шкіл, розрісся до регіонів, запровадив дистанційні форми освіти, здобув авторитет за кордоном і завдяки цьому має чималу частку іноземних студентів та аспірантів. Нарешті «КРОК» посів настільки високі – аж до перших щаблів! – позиції у престижних рейтингах вишів, що все це обумовлює і приваблює до Університету молодь, тож кількість студентів практично не зменшується.

Тобто можна говорити про престиж Університету. З чого він складається? Чим є для «КРОКу»?

Насамперед висока якість освіти. Сьогодні вона в нашому Університеті є пристойною і достойною. Друга складова престижу – це впізнаваність. Тобто те, як сприймає заклад широкий загал. Коли люди знають про існування вишу, чули про те, як успішно будують своє життя його випускники, коли загал може згадати професорів закладу, чиї книжки він учив і читав, викладачів, яких він бачив на телеекрані або чув по радіо… У «КРОКу» з цим уже давно повний порядок.

Очевидно, що в Києві, де існувало півтора десятки лише державних вишів, а тепер їх удвічі більше, коли відкрилося та функціонує стільки ж приватних, – отримати сприйняття, знаність, відомість у суспільстві є доволі складним завданням. Очевидно, що на тлі закладів, через які проходить 40–60 тисяч студентів (університети політехнічний, імені Тараса Шевченка, імені Вадима Гетьмана тощо), щодо приватного закладу, де навчається 4–5 тисяч молодих людей, можна говорити лише про співвідношення зусиль, які вишу треба докласти до отримання престижу. У сенсі, щоб про такий заклад знали… Хочу сказати, що за останні 10 років ми стали таким закладом! На нас працює наша відомість, а не тільки чиста реклама.

Третя складова – включення закладу у закордонні мережі освіти. Тобто наявність у ньому системи міжнародних зв’язків. Коли заклад має достатню репутацію, щоб підписати договори про співпрацю чи обмін студентами з італійським чи голландським, польським чи австрійським університетом, коли в нього щосеместра з’являється певна кількість іноземних студентів, коли заклад щоразу бере участь у різних наукових міжнародних симпозіумах нарадах конференціях, коли делегує десятки своїх студентів за кордон за проектами різних обмінів – то це престиж. У нашого «КРОКу» він надзвичайно високий і стійкий!

Четверта складова престижу – це наявність такої атмосфери, яка є бажаною для кожного студента і викладача, співробітника Університету. Студент хоче прийти в заклад і якомога довше в ньому затриматись, одержуючи сучасні знання. А у викладача є можливість не лише добре виконати свої викладацькі обов’язки, а ще й мати тут друзів, колег, однодумців, із якими можна обговорити наукові, приватні, політичні, спортивні та інші теми. Тут кожен – і викладач, і студент, і навіть батьки студента – має коло людей, із якими можна придумати цікавий проект і його реалізувати, має відчуття фізичного, інтелектуального, емоційного комфорту. Для багатьох викладачів і студентів «КРОК» став місцем, де вони отримують усілякі додаткові інтелектуальні та творчі імпульси, які стимулюють до цікавого професійного життя.

Оце і є наш «КРОК» – заклад престижу, у якому все зазначене складається в одне.

Про перспективи розвитку «КРОКу». Чи можна уявити, у якому форматі Університет існуватиме ще через 25 років?

Я не зможу взяти участь у святкуванні 50-річчя «КРОКу» – це виходить за горизонт мого життєвого простору. Але що буде? Ну, ніхто не знає сьогодні, що буде з системою вищої освіти через 5 років, а тим більше 25!

Зауважу: тисяча років європейських університетів можуть стати першими і останніми в історії людства. Можливо, у найближчі два-три десятки років буде знайдена технологія, яка дасть можливість концентровані, акумульовані знання перекачувати в мозок людини певними генетичними, технічними чи іншими засобами. І тоді взагалі зникне потреба у такій формі навчання як університет, школа…

Можливо, у певній подобі університетського навчання викладатиметься лише процедура: як навчитися управляти тими знаннями, що будуть закачані в голову в абсолютно бажаній, потрібній для тої чи іншої діяльності кількості. І виникне питання: що таке система вищої освіти в тих нових умовах? І будуть інші форми, інструменти, технології освіти й інші шляхи навчання.

Тоді ближча перспектива: над чим сьогодні працює «КРОК», які спеціальності та форми навчання замислює на завтра?

У нас, засновників, постійно триває серйозна дискусія з цього приводу. Ми завжди тримаємо руку на пульсі процесів, які відбуваються в суспільстві і формують запити на освіту. Ми завжди в процесі обговорення теми: у якому напрямі наш заклад буде розвиватися. І сьогодні, у ювілейний рік, «КРОК» теж напрацьовує нові кроки.

Очевидно, що має відбутися певна ревізія спеціальностей, які не мають перспектив на українському ринку освіти та праці, і такі повинні зникнути з «освітнього меню», що пропонує Університет, щоб дати місце новим професіям.

Для кожного періоду в історії «КРОКу» існували спеціальності, які були драйверами Університету. Коли відкривались, то драйвером були спеціальності економічного і фінансового профілю. Коли розвивалися – юридичного, міжнародного права та економіки. На початку 2000-х – різноманітні міністерські програми міждисциплінарного характеру, управління проектами, інтелектуальна власність, інноваційна діяльність тощо. Останніми роками в ролі драйвера виступили комп'ютерні технології, знання про організацію безпекової діяльності. Нині визначаються драйвери на 2018-й і подальші роки.

Менеджмент Університету докладає зусилля до пошуку різноманітних споживачів знань, тобто студентів, а також тих, хто нові знання даватиме. Максимальна орієнтованість на запити ринку праці, суспільні потреби. У різні роки це відбувалося з різною активністю, а зараз набуло, як на мене, надзвичайної актуальності.

І нарешті має розпочатися низка експериментів, пов'язаних із вбудовуванням програм «КРОКу» в різні освітні мережі. Один у полі вищий навчальний заклад уже майже не воїн – такі реалії. Незабаром, на мою думку, кожен університет пропонуватиме певні цікаві навчальні модулі, які поєднуватимуться в певній міжуніверситетській мережі. Водночас бізнес-структури частину своїх коштів інвестуватимуть у розвиток практико-орієнтованих університетів. Це все буде певною єдиною системою, яка даватиме людині наближені до практичних потреб та ідеально орієнтовані на сучасний момент і дуже глибокі за змістом навчальні програми. Мабуть, майбутнє «КРОКу» – стати учасником подібної глобальної національної та міжнародної освітньої мережі.

І якщо ми почнемо серед перших включатися в такі мережі, навчимося це робити, пропонуватимемо свої модулі, то будемо ще багато років щасливо жити.

Про те як все починалось розповідає один із засновників – президент Університету Сергій Михайлович Лаптєв

У зв’язку з ювілеєм Університету приємно робити дві речі. Згадувати, як усе починалося, бо це найкращий емоційний стан. І заглядати у майбутнє, знаючи реальні перспективи розвитку, – і це відчуття гідності та гордості.

Чимало речей, які ми проходили на етапі становлення корпорації «КРОК», пов’язані з розвитком країни в цілому та з освітою, освітніми тенденціями зокрема. Це був мій вибір – поєднати особистий розвиток і власний бізнес з освітою. Кінець 80-х і початок 90-х минулого століття для мене і партнерів став часом піднесення.

Озираючись назад, можу сказати, що поява фірми «КРОК» завдячує трьом факторам. Перший – я і мої друзі не бажали складати руки, коли все радянське почало руйнуватися. Другий – на світовій карті з’явилася держава Україна. Тоді кожен з нас визначався, чим конкретним і корисним прислужитися новій країні. Для мене, як патріота землі, де я народився, настав момент проявити себе громадянином. До того ж у час змін ми прагнули знайти свою справу і своє місце в новому житті. Третій – з’явилася можливість започаткувати власний бізнес. Це давало шанс жити гідно, заробляти кошти для себе, для незалежного життя, піклуватися про родину, виховувати і навчати дітей.

Як з’явився той потужний і авторитетний заклад, який має промовисту, можна сказати – кодову назву «КРОК»?

Крилатими, активними, корисними – такими я та мої друзі уперто прагнули залишатися в житті кінця 1980-х, хоча політичний устрій, економіка, спосіб життя, кар’єра вже почали руйнуватися і багато хто з успішних людей втрачав роботу, віру в себе, сили долати труднощі… Ми усвідомлено не опускали рук, шукали можливостей вписатися в поворот історії. Ми розуміли, що маємо не лише розвиватися далі як особистості, а й влитися в потік нових економічних та соціальних відносин. Для цього потрібна була власна справа, бізнес. Так з’явилася невеличка фірма, яка запровадила навчальні курси з підготовки підприємців нового мислення, нових стратегій і методів діяльності. Ми почали робити те, що потрібно було не лише нам особисто, а й новій країні. І в цьому, переконаний, була основа нашого успішного «виживання» в ті часи.

До речі, тоді і з’явилася назва нашої навчально-освітньої фірми – «КРОК». Це слово як мету, як спосіб дії, як механізм реалізації задумів вихопила з наших гарячих обговорень започаткованої справи Людмила Іванівна Паращенко. Еврика! А давайте назвемося «КРОКом», адже ми крокуємо в майбутнє самі і навчаємо цього наших клієнтів. Усі враз погодилися. Назва надихала – це однозначно.

Відтак ми почали «КРОКувати» впевнено і сміливо до власної долі.

Із підприємництвом нашій команді пощастило, адже об’єдналися люди, які навіть за тих часів мали про нього певні уявлення. Ми були тими амбітними «бізнесменами», які виявилися здатними реалізовувати свої інтелектуальні, творчі здібності саме у сфері освіти. Ми не просто прагнули змін, а уміли продукувати зміни.

Тема любові до роботи, своєї справи, до країни – вона звучить у ваших спогадах постійно. Одержувати від роботи задоволення – це ж наша ментальна потреба. То як це було з вами?

У більшості своїй засновники фірми «КРОК» були знайомі ще до її започаткування, дружили, довіряли один одному, знали, поважали, цінували. І розуміли: ми будемо іти далі по життю разом. Це була любов у високому розумінні – дружня, щира любов до справи і до країни. Згадаю своїх чудових партнерів: Штабовенка Віталія, який пішов із життя, Григорія Шаперштейна – першого проректора. Власне «КРОК» створювався на підвалинах любові й дружби. І відтоді – а це понад 25 років! – ми поважаємо, і цінуємо, і дякуємо один одному за цікаву роботу, за наповнене життя. Відколи ми об’єдналися в одному проекті, ніхто з нас нікого не зрадив. І це унікально!

Таке збереження добрих стосунків, поваги і базується на великій і щирій любові та дружбі між нами – засновниками «КРОКу». Ці почуття пронизують нашу роботу і сьогодні. І ми не просто підтримуємо вогонь любові. А працюємо, віддаємо сили, знання, докладаємо можливості до справи і сьогодні. І запалюємо цим почуттям великий колектив корпорації.

Наголошую: це помітно й очевидно, бо всі ми любимо роботу, любимо «КРОК» і себе в ньому.

Бізнесу без ризиків не буває, та й чимало ризиків ілюструють процес розвитку «КРОКу». Як виходили з проблем? Як їх долали зростаючи?

Наші курси були на той час унікальними! Тоді мотивація і бажання здобути нові знання та навички в суспільстві були надзвичайно високими. Ми самі й наші слухачі потребували знань про зарубіжний досвід. І ми створювали українсько-російське, українсько-польське, українсько-італійське підприємства. Вони давали свою копійку на розвиток основного модуля нашого бізнесу – навчального. Тоді створили і перший в Україні спільний з іноземним капіталом банк «Антарес». Унікальний банк… Однак усе, що ми створювали, було пов’язане з ризиком. Щось приносило результат, щось ні. Але ми навчали ризикувати наших слухачів, та й самі були в такому ж човні посеред нового економічного океану. Зі своїми штормами і піратами. Тому не все втрималося, не всі ідеї, навіть реалізовані, вижили.

А деякі ідеї та задуми реалізовуються лише зараз. Наприклад: ми вже тоді думали про бізнес- інкубатор, який створили 20 років по тому! Узагалі, ми ідеї не губили, якщо вони не реалізовувалися, то це не означало, що від потрібно відмовитися. Це для нас означало, що для втілення потрібен свій час. І він для кожної ідеї таки настає…

Якщо назву фірмі, а згодом Університету та Корпорації дала Людмила Іванівна Паращенко, то девіз наш придумав я. «Робиш – не бійся, боїшся – не роби». Є ще далі, хоча рідше звучить: «Не будеш робити – загинеш». Це, власне, і є відповідь на запитання про ризики. Неможливо не ризикувати, коли створюєш будь-що. Особливо нове. Особливо в застарілій і такій, що опирається, системі. Я про освіту…

Вам вдалося вижити у вельми ненадійні щодо правил ведення бізнесу 1990-ті. Вдається виживати тепер, коли конкуренція на ринку освітніх послуг є високою, а економічні реалії надто нестабільні. Є певні секрети?

У складних умовах виживання бізнесу в 1990-ті ми зуміли сформувати навчальний заклад таким, щоб він надалі функціонував самостійно. Під час дискусій і гарячих та відвертих суперечок ми багато чого змінили, відійшли від концепції «ми – фірма, що породжує фірми» та зосередилися на власне освіті. Університет був гілочкою на дереві нашого бізнесу, а став його стовбуром… Керівники фірм, із якими ми співпрацювали на початку створення «КРОКу», відійшли від нас, залишили собі свій бізнес. А ми зайнялися освітою і сконцентрувалися на побудові приватного, самоокупного вишу і самоокупного приватного ліцею. А згодом й інших освітніх елементів та структур. Освіта стала відтак основним і ключовим бізнес-проектом. Зауважу, що Університет перш за все був місією просвітницькою. Він існував у першу чергу тому, що фахівців, яких ми випускали, потребує молода держава, а їй ми зичили добра і процвітання.

І саме тому до сьогодні ми впевнено конкуруємо з державними та іншими вищими закладами такого ж профілю. Хоч це часом непросто. «КРОК» виживає на ринку освіти завдяки гнучкій фінансовій політиці в оплаті за навчання. Діє система знижок, бонусів, відзнак, допомог. До того ж пропонуємо чимало спеціальних навчальних програм, спеціалізацій, яких в інших закладах немає. Наприклад, економічна безпека бізнесу чи приватна детективна діяльність. Ми і надалі шукаємо запити на професії, які потрібні економіці, суспільству. Орієнтуємося і на різні вікові категорії – курси іноземних мов для молоді, так званий університет третього покоління для літніх людей. Ми надаємо можливість післядипломної освіти, здобути другу вищу, нарешті – ми маємо серйозну наукову базу для підготови аспірантів, захисту кандидатських і докторських дисертацій за профільними спеціальностями.

Одним із факторів того, що Університет «КРОК» є конкурентним закладом на ринку освіти, є моральний фактор. Про «КРОК» у суспільстві кажуть – чесний виш. Як вам це вдається?

Це наша перевага – відкритість і чесність. Ми казали: так, ви будете платити за свою освіту, ось вам контракт і кожен його пункт є непорушним. У 1990-ті навіть студенти казали: нам дешевше навчатися в приватному «КРОКу», ніж безоплатно у державному університеті. Наші принципи завжди декларувалися відкрито. І те, що будь-які спроби зловживати довірою присікалися завжди і сьогодні присікаються. Це культивується в культурі закладу.

Ми прийняли за основу позицію: букву закону не порушуємо, тож жодна перевірка нас не налякає і не може стати для нас небезпечною. Ми свою правду відстоювали у судах і вигравали, оскільки чітко діяли за законами та нормативами. Водночас ми ніколи не «вихляли хвостом», не загравали з політичними течіями. Завжди мали єдину чітку позицію: працюємо на освіту. Це часом було складно. Але ми люди сильні, усі проблеми вирішуємо, виходячи з моральних цінностей, а не грошей. Сформована корпоративна культура і принципи чесності адміністрацією підтримуються постійно. І це знають всі: і студенти, і викладачі.

«КРОК» самостійно формує власні програми навчання, унікальні, неординарні. А для цього потрібен неабиякий класний викладацький потенціал, чи не так?

Сьогодні «КРОК» готує фахівців за 23 спеціальностями на трьох факультетах. У нас 5000 студентів (із них 10% – іноземці з 40 країн), 250 викладачів, серед яких – 30 докторів наук і професорів, а також 115 кандидатів і доцентів. За кількістю викладачів із науковими знаннями ми позиціонуємося як один із кращих серед приватних вищих навчальних закладів. Наші викладачі – не лише науковці, а й майже як приватні підприємці. Можуть продукувати ідеї у сфері організації практико-орієнтованого навчання, і якщо вона втілена, то отримує прибуток.

Щоб створили надійну і якісну викладацьку команду, ми добирали кадри за особистими рекомендаціями. Вище ми говорили про значення дружби в історії Університету. Так от, багато хто приходив до нас, бо знали Лаптєва, чи Фінікова, чи Паращенко. Ми брали на роботу своїх, давали їм роботу. Кумівство було, але не в родинному сенсі, а в професійному. Тобто коли ти знаєш людину, довіряєш їй, маєш спільні інтереси, поважаєш. Не випадково ж у нас і досі працюють люди, які починали разом чверть століття тому… Це і методисти, і проректори – дехто є донині. А нинішні молоді кадри – «вирощені» в Університеті «КРОК», як то кажуть, під себе. Вони поділяють принципи роботи, служать корпоративним інтересам, кревно зацікавлені в розвитку закладу, власному зростанні.

До того ж ми завжди приваблювали хороших викладачів не стільки зарплатнею, скільки кращими умовами праці та можливостями творчості. Кращою, врешті, компанією – колективом, вмотивованими студентами. Атмосферою творення. Причетності до нового.

Про перспективи. Яким буде Університет через 25 років? Куди рухається, до чого прагне?

Ми реалісти. Рік минув, а район, місто, країна – змінилися. Лише встигай вчасно звернути на шлях, який проклала історія! І все ж про 25 років наперед? Тоді це про мрію. Із задоволенням.

Перше. Як освітньої структури в теперішньому розумінні слова, університету через чверть століття може і не бути. Звичайно, особисто мені хотілося б, щоби «КРОК» був і міг вписатися в ті нові площини освіти, які існуватимуть на той майбутній час. Переконаний: освітнє середовище стане інтернаціональним. Проте в Україні, як і в решті держав, воно матиме свої риси – національні, українські. Я категорично проти нав’язування Україні канадської, американської, фінської чи будь-якої іншої моделі побудови освіти. Хочу, щоб в основі нашої вищої освіти було те, що притаманне Україні. І при цьому – вписувалося в моделі загальносвітові. Переконаний, що лише за цих умов українські університети збережуться.

Друге. Це технології освіти, зокрема її тотальна інформатизація. Усе вказує на те, що відсутність викладача в аудиторії, у середовищі студентства стане природнім. Уже сьогодні ми бачимо: авторитет викладача як особи, що веде за собою молоду людину до світу знань, розмивається. На перший план вийшов практик, який поділиться досвідом успішного застосування знань. Дедалі активніше просуваються форми дистанційного навчання. Адже все намагається бути стандартизованим під інформаційний простір. Однак мені хотілося б, щоб авторитет майстра в Університеті залишився. Щоб цей майстер був носієм цінностей освіти, знань, творчих пошуків тощо.

Третє. Чи не зникне інтерес до бізнес-спеціальностей? Та ні, ніколи! Це основа нашого життя, основа розвитку суспільства. Бізнес є завжди. Інша справа – напрями докладання наукових і професійних зусиль. Скажімо, новими напрямами для нашого Університету є туризм, психологія. Звичайно, ми не охоплюємо всі напрями, які є на ринку праці. Але враховуємо перспективи його розвитку, запитів на професії. Іти попереду замовлення – це підприємництво в чистому вигляді. Чи не забагато юристів та економістів? Такі «страхання» не мають під собою основи. Скільки не буде таких фахівців – суспільство забере їх усіх і працевлаштує. Ми готували і готуємо і юристів, і підприємців різних профілів, і економістів. Такі люди обов’язково будуть потрібними. До того ж ці професії – розвивають особистість. І випускники можуть працювати в будь-якій галузі.

Іноді запитують, а чому тільки підприємницький профіль, ви ж університет, чому не навчаєте лінгвістики, філософії, історії. Авжеж, ніби й потрібні професії. І ми із задоволенням готуватимемо таких фахівців... Якщо знайдемо джерела фінансування. А ще маємо мрію – ще й філософські науки викладати!

Слава біжить попереду людини – є такий вислів. Якщо говорити про «КРОК», то про нього слава уже давно попереду. Його знають на особистісному рівні – випускники, батьки студентів, викладачі, їхні рідні, друзі та сусіди. І всі вони, даючи позитивний відгук про Університет, сприяють тому, що сюди вступають рідні, друзі, діти колег і сусідів…

Престиж вищих навчальних закладів в усьому світі визначається рейтингами, яким люди довіряють. Наші дослідження показують: рейтингам таки довіряють, і тому вступають до нас. Адже «КРОК» у цих рейтингах – на перших позиціях. І звичайно, протягом приблизно останніх 10 років до нас вступають за рекомендаціями наших випускників. Ми ведемо відповідну статистику, і вона показує високий відсоток – до 50. Ці два фактори дають більше абітурієнтів, ніж пряма реклама, і свідчать, що «КРОК» має високий рівень престижу.

Працевлаштування – теж престиж. Сьогодні на роботу вкрай рідко беруть за принципом «який навчальний заклад закінчив». Частіше роботодавцеві важливо, хто і наскільки апліканта знає, може порекомендувати. І тут спрацьовують наші випускники. За 25 років вони – скрізь, і процентів на 70 сприяють у працевлаштуванні наступних поколінь випускників «КРОКу». Цю статистику нам дає створений у 2005 році Центр кар’єри, який із першого курсу починає працювати зі студентами в режимі допомоги знайти практику, роботу тимчасову, роботу постійну.

Додам: престиж – це випускники, які домоглися успіху. Це високопосадовці, чиновники, керівники великих підприємств – випускники «КРОКу». Серед них – один із керівників управління Антимонопольного комітету в Києві, чотири голови правлінь банків, керівник одного зі столичних районів, представник України на будовах в Африці. Були міністри, заступники міністрів… Це престиж.

Ось усі ці фактори сприяють довірі абітурієнтів, і поки ця довіра існує – Університет почувається гідно і впевнено. Є набір – є престиж.

Про те як все починалось розповідає одна із засновників – директор Київського ліцею бізнесу Людмила Іванівна Паращенко

Якби мені у 1989 році хтось сказав, що ми створимо приватний університет, який відповідатиме всім вимогам і нормам щодо таких закладів, я б скептично посміхнулася… Адже на рубежі 80-90-х років минулого століття ми, засновники «КРОКу», вирішили – будемо розвивати «жанр» підготовчих курсів. Наш девіз на той час: «Ми фірма, що породжує фірми». Тобто навчали людей основам підприємництва та допомагали їм продукувати і реалізовувати бізнес ідеї. А про організацію академічної освіти навіть не думали. Проте життя та реалії вимагали іти далі. І ми створили Університет.

Ви тільки уявіть! 28 років ми поряд, ми розуміємо один одного і поважаємо думку кожного,часом абсолютно протилежну. Вважаю, що збереження добрих стосунків базується на великій щирій любові та дружбі між нами – засновниками «КРОКу». Ці почуття пронизують нашу роботу і сьогодні: ми працюємо, віддаємо сили, знання, можливості з любов’ю до справи. І запалюємо цим почуттям великий колектив Університету.

Що штовхнуло Вас, журналіста, зайнятися освітнім бізнесом? Особисті пошуки власної долі, потреба вижити в складні 1990-ті, заробивши грошей? Яка стежка привела Вас до «КРОКу»?

– У мене інша історія, ніж у моїх колег. Пам’ять утримує дещо інші події та процеси. Скажімо, у той час я аж ніяк не думала про заробляння грошей, не мала потреби виживати. Тоді, у період, коли доживав свого віку Союз, ми, хто згуртувався довкола нової справи – підготовки нового підприємницького прошарку для України, справді були непогано влаштовані та належали до інтелектуальних еліт. С.М. Лаптєв працював керівником штабу студзагонів ЦК ЛКСМУ, Т.В. Фініков обіймав у Чернівецькому університеті керівні комсомольські посади, потім був секретарем в обкомі. Вони належали до активних, мислячих молодіжних лідерів. Я працювала кореспондентом в обласній газеті, була ревним громадянином, а до того – активісткою різних студентських рухів. Ю.М. Гукайло причетний не лише до підприємницької діяльності, а й до активного громадського життя – брав участь у великому КВНівському русі на заводі «Арсенал», де на той час працював. Як нині кажуть – ми всі були з відмінною рефлексією. І тому вітер змін навіть у 1980-ті, що віяв на повну потужність (нові можливості не тільки відчувалися, а й складалися), нас підхопив і поєднав спільними інтересами та прагненнями. Ми всі були здатні на ініціативи, прагнули випробувати себе. Ми самі крокували назустріч змінам, сміливо вистрибнувши зі старого життя у вікно нових можливостей.

Як журналіст я тоді ініціювала розмову на тему нових викликів із кандидатом економічних наук Лаптєвим Сергієм Михайловичем і доктором економічних наук Кириченком Олександром Анатолійовичем – про те, як нова доба і нові можливості можуть допомогти молодим людям організовуватися, набувати знань та умінь, стати самостійними й успішними. У 1988 році ми і почали міркувати: що ж мають активні небайдужі особистості зробити, аби не бути залежними від зарплати, малих благ, а стати ковалями свого щастя. Наші розмови згодом лягли в основу книги «Як наповнити гаманець».

Один із її розділів називався «Бізнесмени з комсомольськими значками». Тобто ми тоді прийшли до думки, що змінити щось у країні можуть саме активні небайдужі особистості , якими на той час і були комсомольські активісти – люди з почуттям відповідальності за рідну землю та країну, ті, хто не злякається ризиків, наважиться запровадити власну справу. Ми тоді слово бізнесмен так і трактували – людина, яка започатковує власну справу.

Після видання книжки, яка мала успіх, ми й самі замислилися: а яким може стати наша особиста справа. Тоді втрьох – Лаптєв, Кириченко і я – зрозуміли: наш ключ до успіху відкриє двері виключно у сфері освіти. Ні я, ні Лаптєв до неї не належали безпосередньо, але активно залучилися, бо прагнули допомогти таким, як ми, знайти своє місце в житті, оцінити можливості, набути певних знань та навичок. Ми вирішили підсобити їм у започаткуванні власних бізнесів. Тож організували короткотермінові семінари для керівників радянських підприємств, допомагаючи їм переорієнтуватися на капіталістичні рейки ведення справи, для майбутніх бізнесменів.

Пробним чи засновним освітнім закладом «КРОКу» став Ліцей бізнесу – навчальний заклад середньої освіти. Він чітко фокусувався на школярів. І коли школярі почали закінчувати навчання в ліцеї, постало питання: а що далі, ким же їм бути. На той час і ситуація в країні змінилася досить помітно. Справді, держава вже показала, що гостро потребує нових управлінців, нових економістів, нових ідей для розвитку економіки та підприємств.

Тому наступним кроком із підготовки підприємців, організації міжнародних зустрічей-консультацій стало створення навчального закладу вищої освіти за економічним, бізнесовим профілем. Власне Університет став наслідком нашого пошуку, подальшим розвитком розпочатої справи, реалізації ініціативи щодо потреби самореалізації нашої групи засновників.

Пригадую, як нами рухало колосальне бажання самореалізації, амбітна потреба бути творцем змін для себе і для країни. Як на мене, то це не було пов’язане з матеріальними потребами. Більше того – у перший час усе особисте та матеріальне вкладалося у розвиток справи. Навіть книжки для бібліотеки несли з дому. Навіть столи і посуд – все своє приносили сюди. І особисто для мене не існувало тоді мети – жити заможно, заробляти великі гроші.

Якби Ви і Ваші колеги не обожнювали свою роботу, не уміли цінувати один одного, то навряд чи щось у вас склалося так назавжди. Ви всі як один кажете про любов до України, яка вам вказувала стежку. Тож без любові не було б і «КРОКу»?

– Я не говорила би про любов і насолоду від роботи в минулому часі. Так, у нас усе починалося з любові, з мрії. Поруч зі мною були люди, старші за мене, якими я захоплювалася і захоплююся нині. Це й Олександр Анатолійович Кириченко, і Григорій Якович Шаперштейн, і Тарас Володимирович Фініков, і Сергій Михайлович Лаптєв. Усі вони були на тому етапі активні та молоді, сильні, мужні, діяльні, і що надзвичайно важливо – справедливі люди. Мені хотілося працювати поряд із ними, допомагати їм творити, реалізовувати ідеї. Хотілося бути причетною. В оточенні таких амбітних, заряджених на справу і на успіх досвідчених чоловіків я була єдиною жінкою в нашій команді. І прагнула показати себе гідним партнером, співрозмовником, автором ідей тощо.

Для мене сфера освіти була абсолютно новим океаном діяльності, та я пірнула туди з головою! І як тоді, так і зараз стверджую: це краще, чим я можу займатися. Це найцікавіша благодатна перспективна справа, яка ніколи не стане старою, бо постійно в розвитку. Тому я просто закохалася в те, що виконувала, чим зайнялася. Вивчала всі теорії педагогічного напряму, організацію шкіл бізнесу, менеджмент середніх навчальних закладів, потім університетів, згодом занурилася в ази підприємництва. І не втомлююся займатися цим сьогодні.

Тож можу чесно казати: особисто для мене «КРОК» розпочався з любові, і це почуття живе в мені й сьогодні. І для мене це не минулий час, а теперішній і майбутній.

А що утримало вашу команду засновників разом на стільки років? Адже скільки відомо прикладів, коли «вічні» щирі друзі сварилися, через що їхня спільна справа розвалювалася...

– Бо потрібна інша пара епітетів до слова друзі – справжні та чесні. За всю історію «КРОКу», за всі ці роки бізнес відходив на другий план, якщо йшлося про порозуміння і повагу один до одного, повагу думки, ідеї колеги, навіть якщо вона тобі не подобалася. Усі рішення, що ми ухвалювали, спершу оцінювалися з позицій поваги і доброго ставлення один до одного. У нашій команді ніколи не втомлюються вислуховувати різні позиції та точки зору. Тобто ми ухвалювали рішення, які часом не були настільки вигідними з позицій суто бізнесових, але були в ім’я справи і її життя.

Саме тому Університет «КРОК» є унікальним явищем на ринку приватних освітніх послуг. Відкритий, демократичний, чесний, відповідальний, справедливий.

Перенесімося з минулого в майбутнє. Яким буде Університет через наступних 25? Куди рухається «КРОК», до чого прагне?

– КРОК через 25 років… Місія нашого «КРОКу» – практико-орієнтована освіта. Наш заклад прагне гнучко реагувати на всі виклики ринку і за рахунок інновацій оперативно на ці виклики відповідати. Тому й кажемо: практико-орієнтований заклад. І через 25 років таким має залишитися.

У майбутньому багато що зміниться, і перш за все – форми навчання. Міркую так: студенти навчатимуться, не виходячи зі своєї кімнати. Аудиторія вже сьогодні не настільки важлива, як це було на початку 1990-х. А через два десятки років Університет може перетворитися на певного роду сервер – потужний, на якому будь-яка інформація за будь-яким запитом може бути отримана, забезпечена, доступна одразу. Студенти під’єднуються до такого сервера і беруть те, про що зробили запит.

Варто зазирнути і в майбутнє освітніх програм. Тут головне – сформулювати запити суспільства, на які Університет і відповідатиме саме програмами навчання. Про це ми вже ведемо дискусії – які спеціальності будуть, на що орієнтуватися. Щоб розуміти це, щороку аналізуємо набір студентів: чому на ту чи іншу спеціальність вступає більше людей і навіть є конкурс, чому одні спеціалізації популярні у молоді, інші – у їхніх батьків. Прораховуємо перспективи освітніх програм, які пропонує заклад. Скажімо, скільки ще житиме бухоблік у сучасному вигляді і чи буде потрібний через кілька років… До речі, нині у розвинутих країнах створюються атласи нових професій, і там є такі, про які суспільства навіть не чули. Але вони точно будуть через 5–10 і 25 років. Із відомих це і нанотехнології, і генна інженерія, і… догляд за літніми людьми. Так, адже населення старішає, і такий напрям підготовки дуже перспективний. Тим більше тут мають поєднатися медичні знання, менеджмент і системи обслуговування. А взяти мережеві комунікації – спеціалістів із такими знаннями дедалі активніше запитує суспільство. І все це ми маємо враховувати, щоб назавтра пропонувати нові професії.

А ще зміняться студенти. Є книга канадського професора Білла Рідінгса «Університет в руїнах». У ній ідеться про те, що протягом наступних 25 років університети просто помруть. Тому що технології дозволять навчатися іншими способами – брати курси в будь-якому закладі світу дистанційно, через Інтернет – навіть безоплатно. І час диктує нові вимоги до студента. Іде мова про здатність навчатися, оволодівати компетентностями як про головну цінність студента. При цьому цінність викладача, що присутній в аудиторії, різко знижується.

А що ж має залишитися незмінним? Університет – як осередок творчості, розвитку ідей, уміння їх втілювати і через це приносити користь конкретним людям і суспільству в цілому. Колись ми позиціонували себе як фірма, що породжує фірми. А тепер – як Університет, що народжує ідеї розвитку. Ми думаємо про створення лабораторій, де нові ідеї випробовуватимуть, де готуватимуть фахівців із втілення цих ідей під наглядом тьюторів, коучів. Ми називаємо це проектним підходом до подальшого розвитку нашого Університету.

Авжеж, освіта як така іде у світ міждисциплінарного підходу до навчання. І крок у цьому напрямі «КРОК» уже зробив. Ми вже готуємо фахівців на стиках різних професій, знань, навичок. Хіба це не підхід з огляду на майбутнє?

Ви є яскравим прикладом особистісного росту на тлі становлення, розвитку й успішної реалізації ідеї створення Університету «КРОК». Будь ласка, поділіться цим досвідом.

– Моє особисте зростання відбувалося поза стінами «КРОКу». Тобто я не використовувала інститут, а потім і Університет як навчальну базу для себе з певних моральних принципів. Але все, чого я навчилася і чого досягла, – на потребу Університету. Так, бізнес вимагав від мене розвитку. Саме «КРОК» і започаткування бізнесу у сфері освіти змусили мене піти на навчання. Я отримала другу вищу освіту в Міжнародному інституті менеджменту. Отримала ступінь майстра бізнес-адміністрування. Далі – коли почала займатися ліцеєм як адміністратор, то заглибилася в педагогіку. І тема моєї кандидатської роботи – формування управлінських навичок у старшокласників. Захистилася я в Академії педагогічних наук України. Захищатися саме там було для мене принципово, хоча і складно – адже це вищий рівень педагогічних наукових пошуків. Згодом отримала і докторську ступінь, тепер уже в Національній академії управління при Президенті України за темою «Механізми державного управління».

Усе це було потрібним моєму «КРОКу», потрібно, щоб розвивалася улюблена справа всього мого життя. Бо управляти змінами, не розуміючи, яким чином побудована система держави, неможливо. Мені хотілося таких знань. Відповідно, і рівень спілкування, входження до різних громадських, у тому числі міжнародних проектів, утворень тощо – аби демонструвати на всіх рівнях і за кожної можливості те, що наша Корпорація, вибудована нами система Університету, пропоновані в ньому програми відповідають кращим світовим зразкам навчальних закладів. Що ми є приклад, точка відліку в розвитку системи освіти в країні.

І для мене це було пов’язане не стільки вже з моїми особистими амбіціями (я, може, і зупинилася б на другій вищій освіті), як цього вимагали від мене інтереси Університету. Ми як засновники входимо до різних фахових експертних груп, де просуваємо ідею облаштовувати освітню політику в Україні на належному рівні. Така наша мета. Тобто як на етапі заснування «КРОКу», так і сьогодні ми думаємо перш за все, як прислужитися рідній державі…

Університет економіки та права «КРОК» і його структурну ланку – Коледж економіки, права та інформаційних технологій знають у столиці і за її межами дуже добре. Знають не лише завдяки рекламі, а й, так би мовити, «на рівні особистого спілкування» – від випускників, батьків студентів, самих студентів, викладачів, друзів, сусідів… Сюди приводять на навчання своїх дітей ті, хто колись закінчив «КРОК». Тож поговоримо про престиж Університету.

– Так, він високий і, що радує, стабільний. І це при тому, що престиж приватної освіти як такої в Україні є під питанням. Інтерес до приватної освіти раз по раз відсувається кудись подалі від ока людського. Ні в середній, ні у вищій школах приватна освіта не розглядається як фактор росту, розвитку певних здібностей. І тим дітям, які обирають приватні школи чи приватні виші, які приходять вступати до нас у «КРОК», низько вклоняємося. Бо сьогодні склалася ситуація, коли кількість місць у державних вишах фактично відповідає кількості випускників шкіл, і кожний, хто склав ЗНО, може стати студентом держвишу. Тому ті, хто іде до нас, хто власним коштом здобуває освіту за обраними спеціальностями – це вже частка довіри і частка престижу. Це по-перше.

Друге – наші випускники. В Університеті працює потужна Асоціація випускників «КРОКу». Унікальне об’єднання, адже розробляє і втілює численні проекти з працевлаштування, підтримки професійного розвитку студентів… Через Асоціацію випускники, що піднялися, допомагають наступним поколінням випускників із працевлаштуванням, студентам – із набуттям практичних навичок, проходженням практики тощо. Тісні, плідні, корисні контакти з випускниками – і це теж престиж.

Третє – рейтинги. Хоча ми невеликий за розмірами виш, але в нас дуже добрі показники за формальними ознаками. Досягнення, захист наукових робіт, якість викладання – все на високому рівні.

Четверте – абітурієнти довіряють нам. І поки є ця довіра – ми почуваємося гідно і впевнено. Довіра – головний фактор престижу. Ми попереду, але треба працювати. І над престижем, і над довірою.

І п’яте – співпраця з іншими закладами. Як українськими, так і численними зарубіжними. Сьогодні створено альянс університетів – і державних, і приватних, – які працюють над удосконаленням системи вищої освіти в Україні, напрацьовують перспективні законодавчі акти. Лобіюють інтереси вищої освіти в політичному, законодавчому, експертному середовищах. «КРОК» у цьому альянсі обстоює, зокрема, і місце приватної освіти в системі освіти України. І така робота, той факт, що голос «КРОКу» є почутим, думка є врахованою, – це також престиж. Ще й який!

Викладачі та студенти, випускники і працівники, батьки та рідні студентів, аспіранти і здобувачі наукових ступенів, партнери, колеги, друзі нашого закладу, а також ті, хто тільки-но починає з нами знайомитись, – вітаємо всіх на сторінці з якої дізнаєтесь про те, як все починалось.

15 травня 1992 року – дата офіційної реєстрації Інституту економіки, управління та господарського права, який через роки стане Університетом «КРОК» – непересічним закладом, який сьогодні є одним із шанованих, популярних університетів України, що надає якісну практико-орієнтовану освіту своїм студентам.

А в цей день, 25 січня 1989 року, засновано Навчально-наукову фірму «КРОК», яка тепер розгорнулася в потужну сучасну освітню корпорацію. Тож від сьогодні ми інформуватимемо вас про визначні та ключові події з історії становлення та розвитку Університету. За кожною датою – цікавий, часом ризикований крок уперед. І, як показав час, усі вони були успішними.

Розпочинаємо подорож літописом зі спогадів засновників – президента Університету Лаптєва С.М., директора Київського ліцею бізнесу Паращенко Л.І., Президента Міжнародного фонду досліджень освітньої політики Фінікова Т.В., проректора з маркетингу Гукайла Ю.М. Ці щасливі люди, відкритті новаціям, з глибоким та щирим патріотичним почуттям, чесною громадянською позицією, гуманістичним світоглядом і добрими серцями – є не тільки партнерами, а й справжніми друзями. Вони разом уже майже три десятиліття, і саме тому Університет «КРОК» існує і має перспективи на майбутнє.

Як починався Університет «КРОК»? Які події, перемоги, здобутки вкарбувалися в пам’ять? Що чекає на Університет у майбутньому?

Історії від засновників Університету «КРОК»

 

Сергій
Лаптєв

Людмила
Паращенко

Тарас
Фініков

Юлій
Гукайло